У східній частині цієї країни чимало греко-католицьких церков, а в минулому їх було ще більше, і належали вони до Мукачівської греко-католицької єпархії. Історично греко-католиками в Угорщині були саме українці (окремо слід розглядати історію греко-католицизму в румунській Трансільванії). Нині вони вже вважають себе угорцями, говорять угорською, і лише релігія вказує на їхнє справжнє, але безповоротно забуте, походження. Та й назва другого за величиною міста країни – Дебрецена – походить зі слов’янських мов, а в українських народних піснях часто фігурує як «Доброчин».
Мадяризація – так називався процес асиміляції неугорських громадян Угорського королівства (як під час австро-угорського періоду, так і після нього). І в мадяризації Угорщина досягла неабияких результатів. Освіта угорською, релігія угорською, кар’єру можна зробити лише якщо ти мадяризуєшся – і поволі з євреїв, словаків, сербів, хорватів, румунів, ромів, німців і українців робилися справжні мадяри.
Ось лише декілька історичних віх цього процесу: «Між 1832 та 1844 роками угорська мова в Угорщині стала офіційною у всіх сферах життя. Так у 1836 році угорська стала обов'язковою в судочинстві, у 1840 році урядовці зобов'язані були спілкуватися один з одним угорською, в 1844 році угорська мова стала обов'язковою в парламенті та в усіх установах країни. Починаючи з цього року всі закони стали публікуватися угорською.
Активну мадяризацію проводив кабінет Кальмана Тиса (1875–1890), який вважав що, «мадяри здобули цю державу для мадярів, а не для інших. Тому зверхність і гегемонія мадярів сповна виправдані». У ролі міністра внутрішніх справ він закрив три словацькі гімназії, звинувативши їхніх керівників у проповідуванні панславізму. Така ж доля спіткала і єдину на Закарпатті, у м. Ужгород, учительську семінарію, в якій до 1879 року навчання здійснювалося українською мовою. Законом від 1879 року угорська мова вводилася як обов'язковий предмет у програми всіх народних шкіл, гімназій. Тоді ж було скасовано «рутенську» мову як обов'язкову в народних школах, гімназіях та греко-католицьких школах Закарпаття.
Шкільний закон 1890 року запроваджував нову систему організації освіти, а саме: народна школа поділялася на елементарну, вищу народну, міську. Елементарні народні школи могли бути церковними, державними і приватними. Між церковними та державними школами істотної різниці не було: вони утримувалися за рахунок «шкільного податку», який сплачувало місцеве населення. Вищих народних, міських та середніх шкіл з русинською мовою навчання на Закарпатті взагалі не існувало. Такі школи могли бути і були лише державними, і тільки з угорською мовою навчання.
У 1905 році угорський парламент прийняв законопроект, за яким усіх учителів церковних шкіл слід було вважати державними урядовцями, зважаючи на те, що держслужбовці мали спілкуватися угорською, це робило їх інструментом мадяризації. Також була введена заборона використовувати кирилицю для написання церковних книг. Під час Першої світової війни, коли вступили в дію воєнні закони, рішенням Міністерства шкільництва в Будапешті у 1916 року кирилиця була заборонена навіть у преметі Історія релігії».1
Отож, маючи 300 тисяч греко-католиків, які після жорстокої асиміляції вже вважають себе щирими угорцями, Угорщина повчає нас європейськості, демократичності і повазі до прав національних меншин. Ну-ну…
А чи знали ви, що в Угорщині – за даними перепису 2001 року – живе аж 268 395 греко-католиків?